Чи можна під час війни надати щорічну відпустку тривалістю більше 24 днів? 

Державна служба України з питань праці роз’яснює, що за рахунок власних коштів роботодавець має право надати в період дії воєнного стану основні оплачувані щорічні відпустки тривалістю понад 24 дні. Надання відпустки більшої тривалості є правом, а не обов’язком роботодавця.

Законодавчими актами, що визначають державні гарантії реалізації працівниками права на відпустки в умовах воєнного стану (тривалість і порядок їх надання) є:

• Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-ІХ;
• Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР;
• Кодекс законів про працю України.

Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VІІІ, діють обмеження та особливості організації трудових відносин, що установлені Законом № 2136. Цей Закон діє винятково протягом періоду воєнного стану та втрачає чинність із дня його припинення або скасування, крім ч. 3 ст. 13 Закону № 2136.

Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону № 2136 у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, що врегульовані зазначеним Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону № 2136 у період дії воєнного стану щорічна основна оплачувана відпустка надається працівникам тривалістю 24 календарні дні, що певною мірою кореспондує із нормами ст. 6 Закону № 504, ст. 75 КЗпП,  які встановлюють мінімальні гарантії щодо тривалості щорічної основної відпустки.

Якщо тривалість щорічної основної відпустки працівника становить більше 24 календарних днів, різниця днів відпустки не втрачається, а має бути надана після закінчення дії воєнного стану.  

Протягом дії воєнного стану  роботодавець звільнений від обов’язку щодо надання працівнику відпустки тривалістю більш ніж  24 дні, коли більша тривалість відпустки передбачена працівнику законодавством, колективним і трудовим договором.

Водночас Закон № 2136 не призупиняє і  не скасовує норму статті 9-1 КЗпП, яка не суперечить положенням цього Закону.

Згідно зі статтею 9-1 Кодексу законів про працю («Додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги») підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Отже з урахуванням особливостей організації праці та умов господарської діяльності в межах своїх повноважень,  за рахунок власних коштів роботодавець має право надати працівникам в період дії воєнного стану основні оплачувані щорічні відпустки тривалістю більше ніж 24 дні. 

Надання відпустки більшої тривалості ніж 24 дні в період дії воєнного стану є правом, а не обов’язком роботодавця.

Держпраці також звертає увагу, що відповідно до статті 141 КЗпП власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту. 

Зазначена правова норма  не є декларативною і повинна виконуватись, зокрема і у разі прийняття рішення роботодавцем про надання працівникам додаткових порівняно із законодавством трудових пільг, аби надання таких пільг не мало негативних наслідків для господарської діяльності і, в подальшому, для самих працівників.

Рішення про надання додаткових порівняно із законодавством трудових пільг повинне прийматися органами управління  підприємства, установи, організації  відповідно до їх повноважень.